"ПРОРІСТ" – п’ятий збірник художніх творів ліцеїстів. Чотири попередніх – "Провесінь" (2002 р.), "На світанку" (2003 р.), “Здрастуй, юносте!” (2004), “Відкриття почуттів” (2005) – представили твори, багато з яких друкувалося на сторінках районної газети "Прапор перемоги", у колективних збірках за підсумками обласних конкурсів. Ліцеїсти неодноразово ставали переможцями та призерами обласного конкурсу учнівської творчості. Автори альманахів, закінчивши ліцей, в основному стали студентами гуманітарних факультетів університетів. Серед нинішніх юних поетів і прозаїків теж є учасники творчих конкурсів, активні автори “Прапора перемоги”. Твори ліцеїстів представлені в Інтернеті на сайті Радивилівського загальноосвітнього ліцею

У 2005\06 н.р. у нашому ліцеї вже сьомий рік діє літературна студія "Провесінь", до неї проявляють інтерес усі, хто пробують сили в художній творчості, а таких серед більш як 120 учнів щороку зголошується близько двадцяти чоловік. Критичні оцінки керівника студії, вчителя й журналіста В.І.Ящука чи товаришів привчають самокритично ставитися до написаного, наполегливо працювати над словом. Уроки літературної майстерності допомагають старшокласникам зацікавленіше вивчати твори письменників, передбачені програмою, заохочують до роботи над словниками, енциклопедіями. Навчальними прикладами служать і поетичні та прозові доробки рівненських літераторів.

Помітний вплив на формування інтересу до творчості справляють зустрічі з письменниками, що їх організовують дирекція навчального закладу, вчителі української мови й літератури, літстудійці. У літстудійців, крім щорічного альманаху, є своя стінгазета "Провесінь". Вона інформує про найбільш важливі заходи, проведені за участю юних літераторів, вміщує твори.

Літстудійці, які брали участь у випуску першого літ альманаху ”Провесінь”, уже закінчують вузи. З-посеред випускників попередніх років двоє впорядкували перші поетичні збірки, які, очевидно, незабаром будуть відтиражовані. А нинішні літстудійці, серед яких ядро складають одинадцятикласники, продовжують освоювати секрети поетичної вправності, наполегливо працюють над пошуком колоритних метафор, порівнянь, своєрідних епітетів. Це запорука подальшого духовного збагачення, спрямованості до високих моральних цінностей. Творчість допомагає ліцеїстам утвердити себе в колективі, заявити про себе на районному та обласному рівнях, викристалізувати почуття, систематизувати хід думок – це той багаж, який неодмінно знадобиться в подальшому дорослому житті, незалежно від того, продовжать себе нинішні студійці в красному письменстві чи ні. З творчістю наших ліцеїстів можна ознайомитися в бібліотеках, на колоритних сайтах ліцею в Інтернеті/ Нехай щастить вам, юні поети й прозаїки!

З огляду на ювілейність цього альманаху вирішено включити в нього й кілька творів колишніх ліцеїстів.

Юрій Адамський,   
директор Радивилівського загальноосвітнього ліцею, відмінник освіти України.

2006

Олеся Скальська,

11 клас

  ***

Зорі меркнули, щемко стрічаючи ранок,

На траві забриніли краплини роси.

Таким ніжно-бентежним здавався світанок,

Передвісник нової сторінки краси.

Але я ще не спала, сиділа в замрії,

Рахувала зірки, що губились в імлу,

Огортали мене таємничі надії,

Непідвладні зневірі, зневазі і злу.

Я, їй-богу, незчулась, як плакати стала,

І сльоза за сльозою лились і лились.

І душа від примхливих думок застогнала –

Чи здолати й  осилить їх здатна колись?

***

Ти примусив її покохати.

Цього дуже боялась вона.

Бо кохати – то значить страждати

І тривоги спізнати сповна.

Ти навчив її дихать тобою.

Та чи душу звільнив із заков?

Наодинці лишив з самотою –

І до іншої зразу пішов...

Дотепер прикрий спогад терзає.

Ти жорстокий, байдужий такий...

Серце відчай роз’ятрений крає.

Сльози сушить лиш вітер сумний.

***

Я про тебе, мій лицарю, мрію й не мрію,

Часом плачу, а часом стражденно сміюсь,

Проганяю із болем останню надію.

Повернутися прагну. Та я не вернусь.

І не треба  тривожити спомин, коханий,

І не треба фальшивих, знецінених слів.

Бо початок в нас вийшов нещирий, поганий –

Ти не зміг зрозуміти моїх почуттів.

Я насправді кохала, без маски і гриму, –

Цей сценарій писали не я і не ти...

Без підозри попала в твою павутину

І не можу рятунку із неї знайти.

Як прогнати журбу і останню надію?

Як забути слова, що зронили печаль?

Дуже шкода, та кривд я прощати не вмію.

І забути тебе я не зможу, на жаль.

Ольга Галанзовська,

11 клас

***

Туман огортає збентежену душу,

Хурделиця втоми не слуха.

Я все-таки щиро зізнатися мушу:

Зламала мене завірюха.

Затьмарює все вона, все надовкола –

Дороги, думки, ще й відчутно – життя.

Не знала такого страждання ніколи –

Зруйновані замки – мої почуття.

І я в цих руїнах самотня, забута,

Блукаю в безодні глухій.

Чи вихор, що нині так владно окутав,

Провісник дорозі новій?

Чи наші серця хоч наблизити здужа

Дорога прийдешнього дня?

Чи будемо й далі холодні, байдужі

Брести по життю навмання?

Оксана Чичина,

11 клас

***

Чому не можу я злетіти,

Торкнути неба синєву?

Землею боляче ходити,

Так важко жити наяву.

І мрії не приносять щастя,

І біль ніяк не зникне мій.

І страшно так самій зостатись

В зловісній темряві німій.

А літо лагідне минає,

І день за днем кудись спішить,

Ну, а в душі моїй вмирає

Бажання жити і любить.

***

Ніщо не може вже змінити

Того, що сталося. Пробач.

Тебе хотіла я любити,

Та не змогла чомусь. Не плач...

Запам’ятай мене такою,

Як я була в ту літню ніч, –

На інше все махни рукою,

Ця гра, повір, не варта свіч.

***

Я втомилася жити тобою

І чекати, забувши про час,

Що покличеш мене за собою –

І ніхто не розлучить вже нас.

Всі слова – наче грудка у горлі,

Сльози душать розпачливий крик.

Я так прагнула-рвалась до волі,

Але світ мій придуманий зник.

Залишилось німе кладовище,

Ти мене там живцем поховав,

Тільки вітер розлючено свище,

Все кричить: “Він тебе не кохав!”

***

Спливають дні, а я кохаю

І почуття ці не стираю,

Хоч плачу, мучуся і каюсь,

Та все ж кохаю, не зрікаюсь.

Спливають дні, а я шукаю

Тебе в юрмі, та не вгадаю,

Чому мене у свої сни

Ти не впускаєш, поясни.

***

Сонце і сніг. Ненависть. Кохання.

У серці лиш лід, а в грудях – зітхання.

Мовчання твоє страшніше від крику.

Та серце моє до цього вже звикло.

Байдужість в очах. Брехня в кожнім жесті.

Красиві слова не роблять вже честі.

Цілунки твої – неначе удари.

Кохати тебе – нема гірше кари.

***

Ні слів, ні згадок, ні думок.

Нічого більше не зосталось.

І біль нестерпний раптом змовк,

В душі щось наче обірвалось.

Прощай! Залишився лиш крок –

І безвість всю мене поглине

Та буде сипатись пісок,

Рахуючи життя хвилини.

І сонце не померкне враз,

І вітер буде ліс гойдати.

Хоч більше вже не буде нас.

Хоч ти не зможеш вже кохати.

Мар’яна Федун,

11 клас

***

Страшенний біль на серці, дні минають

Без тебе. Ти далеко, я одна...

Мої думки безглуздо сновигають,

І гімн коханню душу розтина.

Я з долею зіграю у рулетку,

Не здатні жодні налякати втрати...

Минають дні так болісно й нелегко.

Чому пішов. Чи можна наздогнати?..

Юлія Шпортилюк,

11 клас

***

Не помічають люди в буднях:

Їх тінь зникає пополудню.

Так наші місяці й роки

Втікають, наче плин ріки.

Та є одна важлива річ:

То почуття, що пліч-о-пліч

Крокують з нами крізь життя,

Це – і любов, і каяття.

Вони дорогу визначають,

Вони нам душу очищають.

І десь за гранню у житті

Ведуть по праведній путі,

Де все незвідане й безкрає.

Усі слова і біль змовкають –

І лиш душі відбитки там

Ясніють вічним небесам.

Скажи мені

Скажи мені, чому ти не зі мною,

Чому щоночі бачу тебе в снах

І серце змучене не має вже спокою

І помираюче кохання б’ється, наче птах...

Скажи, чому я думаю про тебе

Навколо ж тисячі незвіданих доріг

І кожен раз, мов відриваючи від себе

Я кидаю життя на твій поріг...

Скажи, чому слізьми благаю в неба

Тебе єдиного, а не примарний світ

Скажи, чому душа моя тобі не треба

Чому для мене твої руки, наче лід...

Скажи, невже приречена терпіти?

Не хочу вчитися я жити знов...

Чому ти серденько не міг тоді зігріти

Чому повинна вбити пам’ять і любов?!

Варто?

Варто чи ні? – Жити без тебе?

Сльози, мов зорі з ясного неба...

Варто чи ні? На згадку для себе

І уві сні твій образ...Не треба!

Варто чи ні – скоритися долі?

Про тебе забути. Забути, лише...

Серце й душа не хоче вже волі...

Ти...намагалась, та марно усе.

Варто чи ні благати щось в неба?

Навік зрозумівши – йому ти не треба...

***

На прощання посміхнешся

Запам’ятаю образ твій

Ти вже ніколи не вернешся

Сказав:” Забуть мене зумій...”

У ту хвилину сильне серце

На мить спинило швидкий біг.

О, Боже мій! Навіщо все це?

Коли щасливим стать не зміг

І кожен вечір плакать тихо

Забувши геть про все і всіх

І лиш вві сні, немов на лихо

Ловити блиск очей твоїх...

***

Чи на початку, чи в кінці,

Чи я з тобою, чи без тебе?

Мій рівний шлях, мов манівці,

В безодню кинутий із неба.

Чиї ж уста я цілувала,

Де серце птахом ночі билось?

Моє кохання серед трав

У цьому вірші загубилось...

***

Не залишай мене, благаю,

Не залишай, душа моя

Не утікай, тебе втрачаю...

Не залишай, бо я – твоя...

Сніг на долонях, помираю

Біль у душі – моє життя...

Твоє кохання вибачаю

У нім не виведеш пуття...

Що за любов, не розумію?!

Розбито серденько об лід

Та пережити це зумію

Хоч і залишив грубий слід...

Спочатку пристрасні бажання

Шаленство – крик у тишину

А потім болісні благання...

Я часу біг не зупиню.

Що для любові є зізнання?

пусті слова, пусті вогні.

Не наше це було кохання

Навік забуте у стерні...

***

Коли пішов ти й двері зачинились

Тоді лиш зрозуміла втрату я

Лиш біль і тиша в серці залишились

Ти не подумав про моє життя

Кричав ти...Щось хотів мені сказати?

Та плачучи, не зрозуміла я тебе

Мою любов прирік до муки й страти

В твоїх словах я втратила себе...

А ти пішов...І час застиг неначе

У сірих буднях залишивши слід

Та тільки змучене серденько плаче

Що в відчаї розбилося об лід...

***

Я звикла до тиші, до ясного неба,

Я звикла всміхатися просто так

Мабуть і тебе мені вже не треба?

Я звикла до волі, самотній птах

Я звикла дивитися людям в очі

Я звикла до цього мого „життя”

Мене не приваблює колір ночі

Я звикла до буденного майбуття

Я звикла терпіти, страждати, жити

Я звикла, що все іде до кінця

Я не умію когось любити

Я не отримаю в небі вінця?

Я – егоїст, я – сіра людина?

Та кожен день для мене новий

Можливо ззовні доросла людина

Та всередині я світ малий

Я намагалась змінити душу

Та не підвладне мені воно

Невже прожити так просто мушу?

Я звикла...Серцю ж не все одно.

***

Ти ідеш, а я залишаюсь

Мені б плакать, а я посміхаюсь,

Мені б гукнути: ” Повернись, це ж я!”

Ти забираєш любов і життя.

Затихають кроки в темноті

Якби ж знав ти як боляче мені

Ти ідеш, а я залишаюсь

Мені б плакать, а я – посміхаюсь!?

***

Запуталось солнце  в ресницах твоих,

В ладонях ладони и мир на двоих.

Огромнее моря и хрупче стекла –

Она друг для друга нас в мире нашла.

В глазах твоих небо, в улибке – рассвет,

На нашу похожей любви больше нет...!

***

Осень... Стихи, как деревья,

Буквы, упав, шуршат

В это холодное время

Где ты, огненный взгляд?

Где ти, зеленая строчка?

Где ты, молочная мгла?

Серце, сжатое в точку

Я для тебя берегла...

***

Без меня. Без меня, милый,

Думай обо мне.

Пообещай, что не забудешь

О моей весне

Ты поймешь однажды, ты поймешь,

Что в сердце страсти больше нет,

Но прошу тебя, порою думай обо мне.

Ведь не клялись, что будем мы с тобой

Навек вдвоем, любовь храня,

 Но хотя бы, если сможешь,

Вспоминай меня.

Вспоминай о том, как все цвело,

Но только не о том, что быть могло.

Знай, что я буду ночами о тебе грустить

Не забивай...

О тех чудесних днях,

Что пролетіли, словно сон.

Я тебя не позабуду до конца времен...

Срок придет, всему настанет срок -

Любви, и лету, и весне,

Но прошу тебя: порою

Думай обо мне!

***

Мое сердце - в твоей груди,

Неизвестное доброе имя.

Необьятность пустыни пройди

Легкой поступью краткого ливня.

Я не знала: бывает трава,

И цветы, и поющая птица?

Потому что в груди твоей два,

А в моей ни одно не стучится...

***

Ты однажды кого-то полюбишь

Без единого слова неправды,

А пока равнодушием губишь

Мое сердце и звезд миллиарди.

***

В это небо, в эти звезды –

Тисячи молитв

Улетели, ну, а слезы

Пали на гранит...

***

Этот свет меня согреет, этот дождь забит…

Этот ветер мягко веет нежностью молитв…

Это поле тихо зреет, это – древний рай…

Это сердце не сумеет мне сказать:”Прощай...”

***

Поцелуи, как вздохи неуснувших цветков,

Как могучи потоки нежно сказанных слов,

В запредельные дали безбрежной любви

Мы с тобой отправляли наших душ корабли...

Катерина Гриняк,

11 клас

***

Життя людини – тільки мить.

Умій же нею дорожить.

Живи, кохай і усміхайся,

На перешкоди не зважай,

Ніколи віри не втрачай,

До слів поради дослухайся,

Та головне ж бо пам’ятай,

Що в часі, даному людині,

Нема повторення й хвилині.

Наталія Романюк,

11 клас

***

Жахливий біль, нестерпний біль

У серці, певно, навІки,

І день за днем, і день за днем

Терпнуть від сліз повіки.

Як боляче вдень мені жити,

Як легко, коли засну, –

Тоді відпочинуть очі,

Зніму я з них пелену.

Чи варто ось так страждати

Й носити на серці сум,

Чи варто його карати

Собі та іншим на глум?

Коли б зарання я все знала,

Ніколи б я не покохала,

Розлук, прощань не зазнавала,

Слізьми би горе не вмивала

І в серці біль не тамувала.

***

Кохаю я щиро за те, що ти є,

За те, що наповнені дні

Лиш тільки тобою. А також за те,

Що бачу тебе уві сні.

Кохаю за очі твої і слова,

За ніжні й солодкі вуста,

Кохаю за ласку твою й доброту,

Що в завтрашній день пророста.

Україні

Тобою горда, Україно,

Ти не така вже, як колись,

Бо тільки правда, сила й воля

Тебе в  наругу не дали.

Народ боровся за свободу,

За правду, чесність, проти зла –

Стояв і мерзнув на майданах –

І честь таки перемогла.

Одна мета зігріла душі,

Дала надію і урок –

Терпіння сили гуртувало

І гартувало мужній крок.

Тебе хотіли розділити,

Тебе хотіли обдурить.

Народ не зміг це допустити, –

Бо дуже честю дорожить.

***

Невже розлуки час прийшов?

Невже так довго зустрічались?

Чому всі квіти чарівні

Зненацька всохли й посхилялись?

Чому зазнали переміни

Всі мрії, погляди, слова?

Чому без тебе в самотині

Так час стривожено сплива?

Лариса Гладун,

10 клас

Не вір словам. Слова – це біль.

Слова – це горе й справжня зрада.

Не вір словам, слова – це сіль,

І не в словах твоя розрада.

Є білий день – розрада  в тім...

Розрада й в тім, що ніч надворі,

Вона зорить казково в дім –

І так бентежно сяють зорі.

І пісня ще без слів пустих,

Що душу ранять, серце крають,

Без слів отих, таких чужих,

Бо рідних слів тепер немає.

Без слів у світі легше жить,

Нема брехні – не буде зради,

Без слів так просто полюбить,

Забути кривди і образи.

Сказати все, що на душі,

Без слів усе ж бо неможливо,

І так тривожно і тужливо

Без слів нам жити у житті.

Бо все, що душу спопеляє

І тьмарить виднокола днів,

Я пересилить не здолаю

Без нескладних важливих слів.

Галина Гуменюк,

8 клас

***

Шукаймо в людях доброти,

Мов зав’язі у кожнім цвіті,

Щоб розбудить нікчемні душі.

Добро відкриє нам світи

І правди слова не порушить,

Шукаймо в людях доброти,

Мов для осліплого прозріння,

Добро нас кличе до мети,

Воно – до совісті веління.

***

Побудь зі мною ще хвилину,

Забудь про все, побудь зі мною.

Не думай, що хвилина лине,

Забудь про це – і будь собою.

Хай навіть ніч в твоїй душі,

Хай навіть дощ там із грозою,

Я все прощу, лиш залиши

Слова, наповнені любов’ю.

Ти

Я не знаю, який ти, звідки,

Але щось в тобі... щось та є.

Такий погляд буває рідко –

Все навшпиньки в душі встає.

І світлішає світ навколо,

Хвилюванням горять вуста.

Усміхаюсь тобі, відколи

Так неждано ти поруч став.

Зорі

Про щось говорять зорі

У темній високості.

Чи не про нас говорять

Таємні наші гості?

Ми всіх їх запросили:

Хай нам серця освітять,

Кохання в них розпалять,

А ревнощі зітруть.

Ви не мигайте, зорі,

І нам не заважайте,

А краще до кохання

Вкажіть єдину путь.

Муза

Вечір тихий спокійно спадає,

В нашім місті панує весна

І красою своєю вражає...

В мить таку й прилітає вона,

Несподівана, тиха й вкрадлива,

Королева моїх думок.

Я із нею – у віршах щаслива –

Лину ввись до далеких зірок.

***

Пробач, що необачно не сказала –

І потаємно зрадила. Прости...

Але його я більше покохала,

Миліший він душі моїй, ніж ти.

І не картай за те, що я приснилась,

Надію поселивши в почуття.

Я не простилась, навіть не простилась...

Та вибір мій підказує життя.

Надія Басок,

8 клас

Я все пробачу

Я все пробачу й геть усе змалюю

У інших фарбах, в іншому листі.

Я все пробачу, але не забуду

Того, що сталось у моїм життя.

Я пам’ятаю все, в усіх дрібницях

Слова, і натяки, і всі лихі думки.

Я пам’ятаю все – й, неначе криця,

В собі закарбувала на роки.

Татові на заробітках за кордон

Немає у світі ні правди, ні волі.

Одне тільки серце стривожене є.

Мов птаха у небі, як вітер у полі,

Це серце тріпоче і крилами б’є.

Немає у світі любові і зради,

Одні тільки болі і стогін душі.

Оманлива мрія, оманлива радість.

Коли ж ти приїдеш, коли? – напиши...

Бо туга і смуток заламують руки

І дощ ніби плаче, струмує в мені.

Мій тату, ти чуєш пронизливі звуки?

Мій тату, чи бачиш ці сльози земні?

Мама

З-посеред слів – найвище слово “мама”, –

У ньому стільки світла і тепла...

В хвилини смутку, мамо, ти зі мною.

Не раз від бід в дорозі берегла.

Не раз вночі була мені мов світло,

Немов зорею сяяла в путі,

За всіх на світі ближча і рідніша,

Й цінніша від усього у житті.

За мотивами невідомого поета

Гордовита ти, я про це знаю.

Ти мовчиш, – я про все скажу...

Не до щастя, на жаль, наближаюсь,

Очевидно, від щастя біжу.

Ти собою пишайся, втішайся,

Безтурботно цвіти-розцвітай...

Як хотілося мовить: «До завтра!»

А судилось сказати: «Прощай!»

***

Спасибі, доле, за твою надійну вдачу

В важку хвилину і в тривожну мить.

Зі мною ти, коли від щастя й горя плачу.

Твій образ у сльозиночці бринить.

За зорі й місяць вдячна, й райдугу у лузі,

За грози і вітри, котрі в мені живуть,

За щирих, добрих, справжніх, незрадливих друзів

І за сестричку, що Оленкою зовуть.

Дмитро Радько,

9 клас

Легковірний Грак

Байка

Цілий день трудився Грак

І надбав добра багато.

А під вечір це добро

Переніс до себе в хату.

Завтра в лісі день веселий,

Розпочнуть всі торгувати,

Тож і він таки нівроку

Буде мати що продати.

Тільки Ворон і Ворона

Цілий день байдикували,

Марно день для них пройшов –

Так нічого й не надбали.

Як тут бути? Спохватились:

Будуть всі ж бо продавати,

Ну, а в них немає краму,

Доведеться купувати.

От вони й зметикували,

Щоб прикликати Грака,

Обібрати і зробити

З нього злидня-простака.

Поки Ворон теревенив,

То Ворона все забрала,

А як Грак вернувсь до хати,

То збагнув: усе пропало!

Байка ця для легковірних:

В світі попит на Граків,

Тож не дайте вас пошити

В дурнів чи у простаків.

Юлія Мельник,

10 клас

Осінній етюд

Промайнуло-віддаленіло літо. Холодними ранками, дощами, туманами прийшла осінь. Та ні, прийшла ж бо і з теплими, сонячними днями, прихопивши, мабуть, найбільш яскраві й соковиті барви, загадкові напівпрозорі павутинки бабиного літа. Мовби хоче потішити всіх нас цим розмаїттям перед довгим зимовим чорно-білим сном.

Ще, здається, недавно і ліс, і трави були такими бентежно-зеленими. А тепер вони потьмяніли, пожовкли, стали якимись сумовитими. Зате листочки на деревах – то ціла симфонія кольорів: пурпурові, яскраво-жовті, бурі, жовтаво-оксамитові...

Вдихаєш прозоре й чисте, ще тепле повітря, настояне ароматами яблук та вологої землі, і зачудовано вслухаєшся, як під ногами шурхотить опале листя.

А ось недалечко – річка. Вода в ній прозора, з небесним полиском. Верба опустила жовтаві коси-гілки в пінисте шумовиння при березі. Дмухне вітерець – кілька листочків кине у воду, і вони погойдуються, ніби малесенькі кораблики.

Тихо навкруги. Небо в передчутті дощів іще соковито-синє, хоча вже й поцятковане біленькими хмаринками. Ось пролітає журавлиний ключ, кружляє, кружляє, наче прощається з ріднокраєм.

Журливе нагадування про неминучість осінніх холодів... Незабаром світ стане сірим і похмурим. А там і до зими недалеко. І якщо ці теплі, сонячні дні неможливо продовжити, розтягнути в часі, то нехай вони хоча б ще довго зігрівають душу, приходячи в спогади.

Юрій Адамський,

9 клас

Одного чудового осіннього ранку я прокинувся від сліпучого світла у вікні. Спочатку подумав, що мені це приснилося. Світло було якесь особливе, не сонячне. Протер очі – казка не уявна: у скло беззвучно стукалися лапаті сніжинки, зливаючись у яскраву білу пелену. Не стримався і вигукнув: «Перший сніг!»

Нашвидку застелив ліжко, поїв – і  в двір. Як можна не замилуватися такою красою, яку створили чи то осінь, чи то зима! Я довго розмірковував над тим хвилюючим явищем.

А сніг усе падав, ставав лапатішим, він затулив уже все небо, вкривав гілки дерев – ніби прикрашав їх замість листя. А на ялинки він лягав, наче прикраса, і нагадав, що десь там скоро буде й Новий рік. Тільки пташки, видно, ще не знали, як їм бути далі,– сиділи зіщулені й мерзли.

Через трохи часу сніг перестав іти, тьмяні промені сонця заблискотіли в снігу, все навколо мовби завмерло, тільки вітер підхоплював поодинокі сніжинки і продовжував з ними свій танок.

Це тільки перша звістка про зиму. І будуть ще сніги великі. Мені подобаються зимові вечори: ідеш поскрипуючою стежкою, сніг виблискує вогнями ліхтарів, створюючи особливий настрій. Гарний настрій ще й тому, що знаєш: можна покататися на ковзанах, на лижах, поз’їжджати санчатами з гірки. А які неповторні враження приносять хурделиці, намітаючи кучугури під вікна й двері. Єдина прикрість – відлиги, сніг починає танути, потім мороз сковує мокру дорогу – в ожеледь хоч з хати не виходь.

Марія Єрмійчук,

9 клас

Зима зачаровує всіх. Дерева ще не оговтатися після осені – а тут сніг. Він вкрив кумедними шапками лавки в центрі міста, зробив чіткішими силуети дерев. Мовби казка завітала до нас.

Я просто обожнюю ці пухнасті сніжинки, адже їхні узори – щось неповторне. А як хороше спостерігати їх падіння з неба, воно ніби світле-світле, навіть не збагнеш, де в ньому зібралося стільки сніжинок. Зимовий ліс просто приголомшує – сосни час від часу струшують пригорщі снігу, гущавина стає ще більш загадковою.

Люди по-різному виявляють своє захоплення зимовою красою. Хтось привітає: «З першим снігом!» Надзвичайно приємно. Хтось жартома кине сніжку. Для веселощів. Яких прекрасних почуттів позбавлені люди в тих країнах, де не буває снігу.

Звичайно, можна не любити заметіль-завірюху. Але загалом зима – це чудово. Вона приносить одне з найкращих свят – Новий рік.

Дерева наче вдягнулися в білі кожухи. Неходжені стежки в парку. В перших сутінках спалахують ліхтарі, висвічуючи хороводи сніжинок. Хороше й лірично на душі.

Твори учнів,

складені під час практичних занять літстудії

(колективна творчість)

Ліцей

Мені всміхається наш гомінких ліцей

І відчиняє двері для освіти,

Гуртує він і здружує дітей,

Із ним усім нам просто й легко жити.

Я тут росту і пізнаю життя,

Новим турботам відкриваю душу,

Нові у серце входять почуття,

Високу честь яких я не порушу.

Тут вчителі – немов мої батьки,

Турботливі, і ніжні, і суворі,

На виручку приходять залюбки,

Підтримують у радості і в горі.

Збігають дні, о як збігають дні,

Ми спинимось прощально на порозі...

Ліцею наш, ти житимеш в мені,

Світитимеш в незвіданій дорозі.

Зорітимеш зорею в заметіль,

Звучатимеш – як музика бентежна,

Аби могла я осягнути ціль,

Аби була такою, як належно.

***

Життя початок, перші почуття,

Що світлом мрій хлюпочуться у грудях.

Ще буде все, в далеке майбуття

Зі снів дитинства трепетно розбудять –

Назустріч дню, де сонце і блакить,

Де сподівання і терпкі надії

Й кохання прозвістує щастя мить.

Передчуттям його душа німіє.

За мотивами Б.Слуцького

Всім лозунгам я вірив до кінця,

Йдучи за ними, сумніву не слухав, –

Як йшли в огонь – у Сина, і Отця,

А також во ім’я Святого Духа.

Та враз ущерть розсипалась скала

Й постала чорна прірва замість раю.

Виходить, що помилочка була.

Вину й на себе я за це приймаю.

За О.Дольським

Ми не стрічались майже рік,

Та не полегшила розлука

Того, на що нас Бог прирік:

Розлука з вами – суща мука.

Я вас не завжди розумів,

Мені це час, напевно, спише.

Старіємо у плині днів,

Але кохаємо сильніше.

Твори випускників ліцею різних років

Тетяна Блищик

(Поетеса, вчителька. Випускниця Радивилівського загальноосвітнього ліцею 2003 року)

Козинська трагедія

"...Загнані за переправу татари тієї ночі
Козин спалили, а жителів вирізали..."
І.К.Свєшніков, "Битва під Берестечком".

В тихім смутку дрімало село,
Так криваво світилась заграва,
Щось гнітюче в повітрі було,
Зорі з річки палали яскраво.
На біду голосили сичі,
Насторожено гукали сови,
І здавалось - то лихо кричить,
Так нещадно, так гучно, суворо.
Зорі падали, ніби з мечів
Іскри сипались в різностороння,
Їх не бачив ніхто, не лічив,
Хіба хтось ненароком, спросоння.
А за декілька миль - Боже мій! -
Помах шаблі вирішував долю:
В роковій вирішальній січі
Хтось життя утрачав, а хтось волю.
Дикий безлад, побоїще, кров…
Україно моя безталанна!
Чи ж звільнишся колись від оков,
Чи загояться всі твої рани?
Ой, Богдане, месія чи кат,
Ти врятуєш чи кинеш в провалля?
Що нас жде: вільний дім, каземат,
Світле щастя чи морок страждання?
Ой, Богдане, Богдане, дивись!
Хто це поряд? О Боже, татари!
Спам'ятайся. Тепер, не колись,
За довіру їм матимеш кару.
Ти сховав свої очі. Дарма.
Де ординці? Де їхні союзи?
В вирішальну хвилину - нема.
Де Гірей, де паші і де мурзи?
Потайком обдурили, втекли,
Не лишилось від куряви й пилу.
Як ти міг, як усі ви могли?
І куди після цього - в могилу?
…Так тривожно дрімало село.
Враз споганено вереском тишу.
Що таке оце щойно було?
І чом вітер так гаряче дише?
Ні, й криничному вже журавлю
Того подиху не втамувати.
"Люди! Згляньтесь, на поміч! Молю!
Захистіть від чужинського ката".
Запалало село, зайнялось,
Кров невинна пожежу гасила…
Боже, звідки те лихо взялось?
Жити ж так уже більше несила!
Розкошує чужинців сім'я,
Тне всім голови, кида додолу…
Поміж "Боже!" Аллаха ім'я.
Скільки ж ще нам терпіть цю крамолу?
Винні діти, що так їхню кров
Безпощадно і люто пролито,
Чи юнак, що погибель знайшов
Попід варварським кінським копитом?
Чому вбили того дідуся,
Чом зарізали он ту бабусю,
Чом спалили Яцька, Петруся
І замучили Ганну й Марусю?
Перед ким завинило село?
Задля чого народ так страждає?
І за що оця кара? За що?
Я не знаю. Ніхто ще не знає…
Так зловісно сміявся вогонь,
Із життям розлучалися люди,
Подих смерті торкався до скронь -
І здавалось, що "завтра" не буде.
О, як миттю спустіло село,
Як недовго тривала розправа,
Тільки згарища й трупи кругом,
Порозкидані всюди недбало.
Кримчаки позникали умить,
Так відразу, як нагло з'явились,
Все затихло, лиш місяць болить
Й чорна туга на землю схилилась.
Позмовкали пророчі сичі,
Поніміли провісниці сови,
Захлинулася річка, мовчить,
Тільки вітер постогнує кволо.
Час змертвів, зупинилось життя,
Заросли всі стежини мохами,
Тільки чулося горя виття
Над садами, шляхами, полями…
Й голоситиме горе щодень,
Доки з згарищ не встануть всі люди
І мотиви визвольних пісень
З бездіяльності їх не пробудять.

***

Стояло небо,

Закутане в барви осені,

Стояло небо,

Обплутане

             нитками вирію,

Були ті барви

Такого ж тону,

                як провесінь,

Були в тих барвах

Малюнки, які я вимрію.

Ховались тіні

В опалих

       листочках сутінків,

Ховались тіні

В останніх

      сонця промінчиках.

Сповзла осінь

До виру

     пожовклих сумнівів,

Сповзала осінь

По сковзких

           холоду кінчиках.

Стояла осінь,

Така не схожа на осені,

Стояла осінь

Холодна, мокра й ясна;

Нитками вирій

Снувався

  в пожовклу провесінь,

З-за тіней – в небо

Зоріла осіння весна.

***

Сповзають епохи

     нечутно, мов тіні,

                    в минуле,

Танцюють за обрієм

   сірий

       поморщений вальс,

Шепочуть услід:

«Ми ще є, ми ще все

                   не забули,

Ми в пам’яті будем,

   коли вже й забудете

                             нас.»

У відповідь – морок.

Скрегочуть

             потомлені гори,

Вітри загуділи

     в іржавий

        старий контрабас,

Сполохалось щастя,

Зловтішно

          всміхається горе,

За зоряним пилом

Ховається

              в Космосі Час.

Збігають століття,

Скривавлені

    в сутичках й битвах,

Порожнє майбутнє

  волає:

  «Ось це вже й кінець!»

Та Сонце не згасне,

     зорітиме,

               наче молитва,

Аж поки цього

    не захоче

       найвищий Творець.

***

Ця любов прийшла,

                    мов вітер,

Із нізвідки, із нікуди.

Я слова складаю

                         з літер,

Та твоє ім’я повсюди.

Підіймаю погляд в небо,

А між хмар –

                   твої зіниці.

Знаю, бачу –

                так не треба,

Та вночі чомусь

                  не спиться.

Ця любов

       прийшла раптово.

Ти з’явився і ... навіки.

Не було

  «прощай» чи «знову»,

Лиш примружені повіки.

Не було

        зітхань й цілунків,

Не було

         розлук й чекання.

Ця любов

           без подарунків.

Це любов?

          Чи так, кохання?

Ця любов така неждана,

Без любові і надії.

Я для тебе не кохана,

Ну, а ти –

             мій біль і мрія. 

Юлія Малишкіна

  Марії Башкирцевій

  Ти дарував їй так багато,

  Та дуже мало дав життя.

  Відомою судилось стати.

  Не відійшла у забуття.

  Знайома з нею особисто,

  На жаль, звичайно, не була,

  З прекрасних перл своє намисто

  Художнім пензлем здобула.

  Талант такий лише від Бога

  У подарунок прийняла.

  Короткий шлях, важка дорога

  Її у вічність повела.

  І як ніщо у цьому світі

  Не пропадає без сліду,

  Маріє, варто було жити

  І переносити біду.

  Дочка вкраїнського народу,

  Зоря далеких берегів,

  Ти заслужила в нагороду

  Любов і відданість віків.

Марина Лемещук

  ***

  Стояли троянди у вазі,

  Закуто їх стан у кришталь, -

  Як холод зимовий у фразі

  Й в очах невимовна печаль.

  ***

  І пульсувало у крові кохання,

  Й кричало серце про жагу мою.

  Я з болем витерплю усі страждання

  І сліз отруту стомлено доп"ю.

  Ніколи не скажу про почуття,

  Бо у пустелі легко розминутись.

  Тут всі стежки не знають вороття,

  Ні сумніву, ні розпачу спокути.

Ірина Вальчук

  Вітер

  Заплутались думки в моїм промінні,

  Проникли зміни в засклянілий рай.

  Ти витер ноги об хмаринок іній,

  Розсипав синьку неба. Ну й нехай.

  Почулось в тиші вітряній, що десь

  Нап"явся білий парус, наче птах.

  Ти розчинився в кислоті небес,

  Я розчинилась у твоїх очах.

  Не йди. Я так не хочу. Зупинися!

  Забуть я твій не в змозі світлий лик.

  ...Розтанули дві хмарки і злилися

  У небі незворушному. Навік.

Наталія Бігун

  ** *

  Не буду! Забуду! Відплачу! Пробачу!

  Із пам'яті вирву, мости попалю...

  На вулиці стріну - пройду, мов незряча,

  І тільки вві сні заридаю: "Люблю!"

Володимир ЯЩУК

(вчитель ліцею)

Вінок сонетів

Озеро бачу у снах

(Переспів з Лідії Мокієвської , м.Вологда)

Мадригал

Омана сну глибока і ясна, –
З небес мені сподіване послання,
Енергії незнаної струна
Роз’ятрить душу струмом трепетання.
Озветься стоголосо далина,
Багрянцем озера умиється світання,
А десь там – гай і дім мій вирина, –
Чудова мить осягнення за гранню
Утрачених язичницьких часів –
У цих місцях наш праотець ходив,
Собі вподобавши цю Білозерську землю.
Нуртують хвилі озера, мов дзвін,
А берег лунко стримує розгін.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

1.
Омана сну глибока і ясна,
Незримо виникаючи із ночі,
В той вічний край запрошує вона,
Де хвиля загадкове щось шепоче,
Де марево самотнього човна,
Що на каналі веслами плюскоче,
Де ранньої зірниці таїна
Передріка бентежне і уроче...
Шаленство сну в душі моїй вита –
Їй до снаги безумна висота
Від досвітку до пізнього смеркання.
За мить відступить темінь-темнота –
Хтось явиться і тихо прочита
З небес мені сподіване послання.

2.
З небес мені сподіване послання
Я тільки в сні зумію осягти,
Бо вдосвіта словес тих одіяння
Порозриває буря суєти.
Залишиться хіба що спогадання...
Настане день – і, щоб дійти мети,
Новим тривогам і новим ваганням
Дозволю я у серці прорости.
Ах, тільки б знати, скільки там ще віку
Терпітимуть поета-недоріку
Ця путь-дорога й рідна сторона.
Та розум наш влаштований безлико,
Чи вмістить нашу пісню смутку й крику
Енергії незнаної струна?

3.
Енергії незнаної струна
Віщує сон – і де його загадки,
І смисл який у видивах зрина –
Хто пояснити зможе,
мов лампадка,
До глибини, до сутності, до дна
Туман розсіявши і вищого порядку
Слова знайшовши, в чому новизна
Трудів моїх і в чому їх розгадка.
Все витлумачить, видно, не дано
В видіннях тих, немов німе кіно,
Та дивних букв містичне поєднання
Розбудить все, що вже давним-давно
В мені дрімало летаргійним сном, –
Роз’ятрить душу струмом трепетання.

4.
Роз’ятрить душу струмом трепетання,
Відкриє код нечитаних письмен –
І десь за гранню світообертання
Почую голоси я тих сирен,
Що їх, забувши про самовладання,
Сприймав плавець, вирівнюючи крен
Своєї шхуни. Та нові страждання
Мені звістує „Книга мельпомен”.
І – вір не вір – немов на сполох птиця,
Злетить душа туди, де заіскриться
Зірок вервечка дзвінко-неземна.
І спалахне між них моя зірниця,
Моя розрада, втіха, таємниця,
Озветься стоголосо далина.

5.
Озветься стоголосо далина –
Прийдуть у сон і вулиця знайома,
І озеро, й щемливі імена,
Мов з аркушів забутого альбому.
Бульвару ген вказівка напрямна,
Що за тополями ховає втому.
Ось древній вал – історії луна...
Як легко тут, бо тут я знову вдома.
Мені звідсіль така видніє даль,
Що тонуть в ній і горе, і печаль,
В душі – непереборні поривання.
„Й нічого вже в минулому не жаль”...
Нехай пітьми розвіється вуаль –
Багрянцем озера умиється світання.

6.
Багрянцем озера умиється світання –
І ночі ніби зовсім не було.
А я – уся вагання, вся – благання:
А скільки літ, віків уже спливло
Мого напівдрімотного блукання?
І скільки рік в озера затекло,
І скільки доль, занесених в писання,
Зібрало їх вологе, тьмяне скло?
А час над нами напина вітрила.
На жаль, збагнуть здебільшого несила,
Коли підстереже нас мілина.
Тож ми умить, бодай нас лихо било,
Вже летимо, обпалюючи крила...
А десь там – гай і дім мій вирина.

7.
А десь там – гай і дім мій вирина...
Але сильніші бурі і знегоди,
І що крутіша дасться вишина,
Тим вниз стрімкіші стерегтимуть сходи.
І нас поглине час-трясовина.
Не вір: „не буде роду переводу”.
Тож марновірність наша і смішна,
І жалюгідна, як прогноз погоди.
Про що звіщає видиво зі сну,
Що зникло, наче сутінь на стіну?
Над ним не владне жодне заклинання.
То як же долю я свою збагну,
Знання про це, співмірне знамену, –
Чудова мить осягнення за гранню.

8.
Чудова мить осягнення за гранню
Колишніх днів, уривків сновидінь,
Але навряд чи ти на запитання
Знайдеш не відповідь – бодай химерну тінь
Того, що долею звемо чи безталанням,
Того, що з заводей виводить на бистрінь,
Бо є таки жорстка межа пізнання –
І недосяжна в неї височінь.
Та доль ланцюг мільйони літ не рветься,
До ланки ланка з віку в вік кується,
А значить вірю я, що й поготів
В моєї долі, наче у фортеці,
Є свій секрет, послання, пломінець є
Утрачених язичницьких часів.

9,
Утрачених язичницьких часів
Не зберегли нам книги літописні,
Тому не знаю, хто в мені ожив,
Чий голос озивається у пісні.
Минали дні, такі, як сотні днів,
Минала доля, тиха і безвісна.
Вони жили серед густих лісів,
Ще збереглася стежка їх первісна.
Імен нема. Але красиві лиця
І смуток, що таїться у зіницях,
В іконах бачу, наче диво з див.
В нічних дощах і в спалахах зірниці
Виразно уявляю, то не сниться:
У цих лісах наш праотець ходив.

10.
У цих лісах наш праотець ходив,
Назвав озера, болота і ріки –
І тим про себе пам’ять заронив,
І не зітреться карб оцей довіку.
Бурхливий час в віночок доль заплів
І мій букетик квіту невеликий:
Це вже увічнено – тут з’єднання шляхів,
Які зближали світ багатоликий.
Ішли в північний і в південний бік,
Добро й любов розносячи навік.
Де шлях більш сутній, я й не відокремлю.
У фресках храму – той далекий вік,
Коли якийсь незнаний чоловік
Собі вподобав Білозерську землю.

11.
Собі вподобав Білозерську землю
Не він один. Бо тут така краса –
Тремка, мінорна, чиста, позаземна...
Які тут ранки і яка роса!
І як зірки зчудовано й недремно
Вдивляються в глибінь, а небеса
Дарують водам барву синьо-темну.
Тут неповторна сонячна яса
Над схилом валу досить ще високим,
А коло озера врочистішають кроки –
Сама минувшина сягає тих глибин.
...Та не заріс кущами рів широкий,
Сюди із хащ біжать струмків потоки,
Нуртують води озера, мов дзвін.

12.
Нуртують води озера, мов дзвін.
І є канал біля старої лави.
О, як багато пам’ятає він!
Смолою пахне втомлена заплава.
Ідуть віки – й взнаки дається тлін,
Тополі лиш незмінно величаві,
А також не швидкий до перемін
Наш древній вал, величний в ратній славі.
Йому над світом довго панувати,
Хоча ніщо не вічне, будуть втрати,
Адже життя ніхто не спинить плин.
А місто хай понад віки і дати
Стоїть над озером, де хвиля різкувата,
А берег лунко стримує розгін.

13.
А берег лунко стримує розгін,
Лиш бічевник наплив його ударів
Відбити може в’яззю мотузин, –
На рубежі своїм стоїть недаром.
І пам’ятає шурхотіння линв,
Коли по озеру йшли баржі із товаром,
І бурлаки – могутні як один –
Із злидарем ділилися „наваром”.
Та непомітно сон свій біг спиня –
І я бреду вже майже навмання,
Аби за мить вернутися на землю.
Поглине нас химерна метушня –
Й поблякнуть радість і принади дня.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

14.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.
Душе моя, ти вдома ще побудь –
Тут все таке бентежне і приємне,
А вдосвіта проляже інша путь.
Радію я відкрито, ніжно, щемно
Ударам хвиль – і осягаю суть
Летючих днів і крапель недаремних
На листі верб, як обважніла ртуть.
Вони для озера – нове життя й підмога,
А плескіт хвиль – про них немовби спогад,
Який повторить ранішня луна.
А я забуду знову всі тривоги –
Й полину у незвідані дороги –
Омана сну глибока і ясна.

Людмила

Поема (онєгінська строфа)

Присвячується Л.М.

І
Уже піввіку, так, піввіку
Твоя зоря тебе веде
Синам на радість, чоловіку,
Колегам, друзям і те-де.

Весела, добра, щира, жвава,
Відкрита серцем, нелукава,
В роботі завжди беручка.
Усе це – ти. Бо ти – ТАКА!

І хто тебе звіддавна знає –
Іще із юності – й раніш –
Тому так щиро й поважає,
Бо ти зорею нам зориш, –

І навіть у непевну мить
Вона незмінно пломенить.

ІІ
А щоб феномен цей збагнути
Й пізнати вдачі справжню суть,
В минуле варто зазирнути,
Коли твоя життєва путь

Ще тільки кликала у далі
І всі здобутки й справи вдалі
Були всього лиш сплеском мрій.
...Либонь, не вірилось самій,

Що стільки зможеш і осилиш,
Себе утвердиш і сім’ю,
Епоха доленьку твою
Нестиме легко, мов на крилах.

Бо всьому суть і всьому знак
Не казна-що, а Зодіак.

ІІІ
Ти в світ прийшла під знаком Лева –
І в цьому певний був резон:
Натура ніжна і чуттєва,
Ти наче справжній камертон,

Миттєво вловлювала хвилі
І серцю милі, і немилі.
В ділах, і вчинках, і словах
Добро і зло – на терезах,

Тож завжди точно відчувала,
Хто до душі тобі, хто ні,
З ким спілкуватись день при дні,
А хто у приязні несталий.

Такою із дитячих літ
Тебе благословили в світ.

ІY
Щоб ти була всім людям мила
У добрім слові на устах,
Дали тобі ім’я Людмила,
Дзвінке й крилате, наче птах.

Воно немовбито прикмета,
Бо під таким ім’ям поетам
Являлись музи осяйні...
І ти у юні свої дні

Також могутньо надихнула,
Ввійшовши в серце і думки,
Того, хто попросив руки,
Зізнавшись у коханні чуло.

І слово “Людочка”, “Людмила”
Йому усі світи затьмило.

Y
І уявити вже несила, –
Життя крутилося б не так,
Якби колись ти поступила
Не в “Політех”, а на філфак.

В книжки, як бабця і як мама,
Ти закохалась до нестями –
Багато хто у буднях днів
Високу вченість оцінив.

Бо теореми й інтеграли
Не зачерствили почуттів
І романтичний той порив,
Який у юності плекала,

Веде тебе через епохи,
Не обмілівши анітрохи.

YІ
Були б нудні ми до розпуки,
Якби не кланялись книжкам.
І ти цей потяг до науки
Передала своїм синам,

Котрі, аби себе розкрити,
Пішли до вищої освіти,
Сміливих сповнені дерзань.
Дай, Боже, здійснення бажань!

Таких синів – це гордо мати,
Вони – надія, й дум політ,
І сон-тривога, й цілий світ,
Адже для них ти – справжня Мати.

...То найдорожчий дар життя –
Оці бентежні почуття.

YІІ
І ще й на те є перст небесний,
Що в черзі в тебе під дверми
За добрим словом – як до хресни,
Як до сусідки чи куми –

Ідуть, упевнені в підтримці,
Чи й просто так, на вечорниці,
В чудову ауру житла,
Де ти гніздо міцне звила.

Тут зодягнуть в святкові шати
Удачі наші, жарти й сміх.
А сум – розділиться на всіх,
Як є підстави сумувати.

Роки біжать, біжать повз нас,
Та звичок не міняє час.

YІІІ
Ні, звичка все ж, напевно, вада,
А тут – мистецтво спілкувань,
Коли тривка жіноча влада
Не виклика розчарувань.

Тим паче влада не наказу
(Вона не сприйметься відразу),
А влада неземних смаків –
Чудових пиріжків, тортів.

Бо ти – і роду берегиня,
Й душа компанії всякчас
(Тоді п’янить звичайний квас!),
А головне – ти господиня,

І кулінар, і економ,
Повір, на заздрість багатьом.

ІХ
І що не рік – відрадні зміни,
Адже талант дано навік.
Ну, а найкраще все оцінить –
То твій, звичайно, чоловік.

Хороша ти йому дружина,
А він тобі – плече і спина,
Котрі витримують “напряг”
Для здобуття родинних благ.

Дали йому сімейну владу,
Щоб в неї вклав високий зміст,
Бо є до всього в нього хист
І всьому вміє дати раду.

З таким надійним трударем
Кругом поменшає проблем.

Х
Бо він – як кремінь, справжня брила,
Ну, а душа його – в піснях:
“...Дічино, чим ти полонила...” –
І в тебе усміх на вустах.

Та пісня – мовби спогадання
Про перші порухи кохання,
Що, не підвладні втомі літ,
Сердець продовжують політ.

І відступає все негоже
У закапелки сірих днів,
І сонце сходить в сяйві слів, –
Воно не раз вам допоможе

Й тоді, як всіх нас, сіромах,
Зустрінуть десь на небесах.

ХІ
Не тільки учти та гостини
Стоять за віхами життя.
Деньки бували непростими,
Немов узори вишиття,

В якому ти знаходиш втіху,
Коли на серці не до сміху
І після бур потрібен штиль.
(Це відчуває й кіт Василь).

...Пізнала ти ціну мерзоти
І криводушних хитрих слів,
Хтось обмовляв, інтриги плів,
У дні колишньої роботи...

Та захистити завжди міг
Твій дім – священний оберіг.

ХІІ
І щирі друзі – теж розрада,
У тому особлива суть:
Вони розсудять все до ладу,
Вони від прикрощів спасуть.

А втім, усі й твоїй пораді
Так само несказанно раді, –
Тож завжди справимось із злом,
Якщо ми діємо гуртом.

Взаємовиручка й повага –
Як добрий день і добра вість,
Як найдорожчий в домі гість –
Для справ і творчості наснага.

Усе, їй-право, до снаги,
Якщо є друзі навкруги.

ХІІІ
Вони прийшли до тебе в гості,
Бо нині в тебе ювілей.
І сяє сонце в високості,
Бентежить душу соловей...

Невже-таки, скажи на милість,
Ти відчуваєш: це вже зрілість,
А юні, незабутні дні
Лишились десь удалині?

Та ні ж бо, ні, життєва сила
Ще стільки збурює хотінь,
В життєву кличучи бистрінь,
Під неосвоєні вітрила...

Років намисто – не біда,
Ти – серцем юна, молода.

ХІY
Живи як квітка серед квітів,
Живи як птаха для чудес,
І ми, добром твоїм зігріті,
Сягнемо до твоїх небес.

Нехай твій день не вечоріє,
Нехай збуваються всі мрії,
Високі, світлі й потайні,
Яких не визориш в вікні,

А лиш трудом своїм здійснити
Ти зможеш! (Боже, поможи!)
Бо ти таки навчилась жить
І днем грядущим дорожити.

Нехай пишається наш світ
Тобою аж до сотні літ!

На головну сторінку Радивилівського загальноосвітнього ліцею